Я прицілився та всадив по білій кулі з такою силою, що вона вилетіла зі столу та з гуркотом впала на дерев’яну підлогу; поруч з тим місцем, де сидячи на голих колінах, іспанець Адай усередині скручував джоінт із місцевою дурью.
– Спокійно, легше, – прокрякал товстий бородань, якому я просрав вже 200 місцевих держзнаків. Не такі великі гроші, але моторошно неприємно, коли програєш дві партії поспіль, та й третя летить під три чорти.
Лемон Бар на Лонлі біч – остання на острові смердюча діра з безкоштовним більярдом, дешевими напіями та напруженою до межі публікою.
Більярдний стіл, що дихає на ладан, виробляв сумне враження.
Більярдний стіл був дещо порядком зношений та в деяких місцях пожовклий. Чорні сліди від задушених сигарет хаотично розсипалися по поверхні. У одного з кутів бовтається шматок матерії через що кожний раз змінював траєкторію куль, як би оберігаючи лузу від небажаних влучень.
Другий поверх найчастіше був порожній. Особливо в той час, коли сиплим від вічного диму в легенях голосом бармен сповіщав про наближення хвилини безкоштовної випивки. Тут же вся маса в п’яному угарі тяглась до барної стійки першого поверху, брязкаючи склянками та викрикуючи образи на адресу один одного на різних мовах.
Я змотався за кулею та повернув її на лінію. Бородач окинув поглядом стіл і, не довго думаючи, різко відправив білу кулю в гущу різнобарвного хаосу. Забувши про гру, він дістав з шортів переполовинену пляшку віскі та влив трохи в склянку з колою. Потім повернув пляшку в кишеню, повернувся в сторону берега та сказав:
– Страшенно хороша погода. У Німеччині такої не знайдеш. Так у всій Європі. Одні заводи, чорт би їх побрав. Скоро вільної землі не залишиться.
Бородач демонстративно плюнув на підлогу, примружився на західні промені та з сумом у голосі додав:
– Я люблю землю, розумієш? Вона нам багато дала, тільки ми хочемо ще більше. Вони хочуть.
– Хто вони? – я все ніяк не міг вирішити, як закотити в лузу кулю під номером дванадцять…
– Ці чортові капіталісти. Ми у великому боргу перед землею. Так, взагалі, ми в повній дупі! Знаєш, я проектував висотки в Мюнхені, Гамбурзі. А їм все мало. Вони хочуть більше будинків, більше парковок. Двадцять років тому, коли я звів перший будинок – це була архітектура. Тепер це чортів бізнес. Машина із заробляння грошей. Без гальм, розумієш? Звичайні лицеміри, вони забули хто тут головний. Вони бояться, що їх новеньку бмв поженуть. Вони бояться, що акції впадуть на кілька пунктів. Так усі з глузду з’їхали від цих проклятих папірців! Він замовк і з подивом повертав перед очима згаслий косяк. Потім підпалив його, затягнувся та простягнув мені, – “На, тримай, це найкраще, що я знайшов на цьому поганому острові”.
Якийсь час він задумливо витріщався на стіл, як дивляться на картину епохи Відродження. Мабуть, намагаючись побачити те, що дозволить зробити наступний хід. Але замість того, щоб загнати ще одну кулю в лузу, архітектор відклав кий, дістав віскі та зробив великий ковток. Після відвернувся до берега та з білью сказав:
– Вони збожеволіли на соціальних мережах, так вони скоро одружитися будуть в інтернеті! Буде у тебе в інтернеті дружина, як тобі, га? Ти її й трахати будеш через інтернет?
Хворі ублюдки! Вони сліпо біжать на запах тухлої риб’ячої голови та кричать про релігію та толерантність. Але ні в релігії, ні в толерантності порятунку немає! Довбали збоченці, скоро не залишиться нічого справжнього!
Німець замовк. На деякий час він завмер й напружено щось обдумував.
Хоча постій, – він закинув голову назад і вдумливо примружив очі, – я тут став свідком цікавого випадку, поки сидів на автобусній станції в одному Богом забутому місті. Я навіть назви його не пам’ятаю; сидів я собі та читав якусь місцеву газетку для експатів. А там одні новини про грабежі та вбивства. І продаж нерухомості. Усе мені це неабияк набридло, кажу тобі, – він похитав головою та клацнув мовою.
– Загалом, сиджу я і бачу, як навпроти прилаштувалася парочка. Хлопець здоровий, як танк, з таким похмурим, поїденим тугою погляд, але з блиском в очах. Шрами різного калібру рожевіли на його обличчі та руках. Не знаю, в яких ситуаціях побував цей здоровань, скільки про нього зламали стільців і розбили пляшок. Скільки він сам розніс столів, дверей, а той стін на друзки; але один його вид міг вселити страх у будь-якого, хто встав би у нього шляху. Небезпечний тип! Та я б і сам обробився! А я, повір, не з боязкого десятка, – бородань закотив очі та розреготався.
Даю слово, – крізь сміх додав він, – сперечатися я б з таким не став!
– Так ось, – продовжив він, – зліва до цього здорованя притискається дівчина. Страшенно приваблива. З білосніжною шкірою та величезною кількістю веснянок під втомленими очима. І ось вона сонно закриває очі та кладе голову йому на плече.
Архітектор зробив паузу та жадібно втягнув носом повітря. Подивився кудись крізь дірявий дах. Потім перевів погляд на мене, підняв брови та захоплено продовжив:
– І от уяви! Ти тільки уяви! Навколо хаос й суєта. Хтось невгамовно зазиває в букмекерську контору (всі тоді твердили про гнідий шкапі під номером 17). Хтось надривається і з криком, який перейшов в хрип вичитує іншого по телефону. А цей хлопець, цей головоріз, правою рукою, на якій між іншим не було одного пальця, з обережною ніжністю прибирає волосся з чола своєї супутниці. Прошу зауважити, без зайвих сентиментів, які були б йому до лиця, притискається до неї губами.
Від задоволення очі архітектора засяяли, а сухі губи витягнулися в щасливій усмішці.
– Ось це було по-справжньому, розумієш? – він схвально закивав головою та повторив, – по-справ-жньо-му!
– Угу, – видавив я. Марихуанна вже грунтовно придушила мої можливості повноцінно сприймати чиюсь мова.
Я намацав рукою стілець і сів. Мій співрозмовник тепер виглядав як розмитий світлий прямокутник. Повіки тягнуло вниз, а подрагивающим світло сліпило очі. Я їх закрив.
Щось різко вирвало мене зі стільця та понесло вгору, зачепивши за потилицю. Острів провалився вниз. Сонце в поспіху йшло за горизонт, розмокаючи та розпливаючись по воді червоно-жовтими хвилястими лініями. Поглядом мені вдалося урвати останній шматок ще яскравого диска.
Через секунду він зник, прихопивши із собою кольорову пляму з води.
Все завмерло. Суєта розчинилася в чорно-синьому густому повітрі. Зрідка вона все ж лунала рваними уривками б’ються об берег хвиль, рокочущих моторів, сигналів автомашин, клацання посуду та п’яних криків. У навколишній у мене темряві одночасно було все й не було нічого.
– Гей, – звідкись знизу пролунав голос, – ти граєш чи ні?
Я відкрив очі. Переді мною стояв татуйований італьяшка в непристойно рваних шортах і з важким хрестом на шиї. Від нього тхнуло спиртним і озлобленістю. Його внутрішній ловелас зазнав фіаско. За цілий вечір він не підчепив жодної дівчини та прийшов поганяти кулі.
– Якщо не граєш, віддай кий! – повторив він.
– А де архітектор? – запитав я й закашлявся. В горлі пересохло, ніби мене щойно змусили проковтнути мішок піску.
– Хто?! – макаронник явно не розумів, про що я говорю, – так що щодо кия, що не граєш, віддай!
– Так на, тримай, – я простягнув йому липкий від поту, в дрібних тріщинах кий та розплився на стільці.
Я був повністю розбитий. Голова гуділа, як якби мені заїхали по черепу десятикілограмовою гирею. Найправильнішим рішенням було – рухати додому.
Я спробував встати. Під правою ногою щось брязнуло та покотилося. Я опустив очі та побачив порожню пляшку. На тому місці, де вона тільки що стояла валявся клаптик паперу. Довелося зігнутися, щоб дістати записку. Поки моя рука тягнулася за нею, все тіло хрустіло та нило.
Я схопив записку за самий куточок, підніс ближче до очей та прочитав: “Будеш в Лаосі, дай знати. Я ще раз надеру тобі дупу в пул! ”
Крихта та чортихаючись, я встав. Хитаючись з боку в бік, пошкандибав у своє бунгало. На березі, прямо біля води, дві собаки жадібно ділили шматок м’яса. Ранковий вітер укладав в голові все те, про що говорив архітектор з Гамбурга.
Вся гнітюча безглуздість навколишнього світу, в який мені доводилося повернутися вже через кілька тижнів повисне пудовою краваткою на шиї. Але до того моменту мені буде добре та спокійно тут, на острові.
