Розумієте, я не вірю в вічну любов. Швидше хочу вірити, але не вірю. Таких, як я, напевно, більшість. Від того світ і не стає краще, та загалом, і гірше він теж не стає. Коливався собі в межах однієї раковини і все.
Моє дитинство збіглося з моментом, коли на тв увірвався американський кінематограф, незграбно перевалившись через залізну завісу, як вагітна дворняга через огорожу з колючим дротом.
Всю країну вм’яли в однотонні ще радянські дивани та змусили встромляти в ящик.
Країні штовхали все підряд. Серед другосортного сміття знайти по-справжньому що стоїть картину було завданням рівня матаналізу МФТІ. Мені цього не вдавалося. Було мені років 12. А в 12 років мало чого розумієш в мистецтві.
Так що я ріс на голлівудських фільмах, до відмови напханих фальшивими хепіендами і іншою красивою нісенітницею. Кожен з них прицільно кидався з екрану черговий фінальної сценкою з поцілунком під не кволим зливою на тлі напівзруйнованого чорного кварталу з переможеними нігерами.
Нігеров під конвоєм розпихували по поліцейським тачкам, поки головний герой злизував професійний макіяж з особи героїні.
А за кадром завжди завивав Баррі Уайт або на худий кінець Прінс. Так я і виріс романтиком.
Але цей сопливий паршивець в мені згодом здав позиції і переїхав, не залишивши зворотної адреси. Чиркнув сірником і спалив геть усі мости.
Мені тільки й залишалося, що нишпорити по сморідним місцях з видом здурілого пса. Перебувати в стані перманентного пошуку, перериваючись на закоханість в черговий міфічний ідеал.
Я став невід’ємною частиною тієї бидло маси, яка починає жадібно всмоктувати бухло по четвергах і остаточно йде в алкотріп в п’ятницю в 6-30 вечора.
Ні хвилиною пізніше. Блюя один на одного і на начищені черевики; розмахуючи кулаками, розбиваючи фізіономії і надії в сліпий гонитві за черговою склянкою віскі …
Я вписувався на всілякі тусовки, щоб черговий раз зловити себе на думці «ти хренов мудак, так і залишишся один».
Чим більше людей навколо, тим впевненіше самотність бере тебе в оборот, це факт. Воно відразу виповзає з-за спини і повільно вводить ніж рівно між лопаток, щоб не можна було дотягнутися і витягнути лезо. Ось тому я не люблю натовпу.
Ще через час я зовсім перестав пити, але звичка зарулювати на деякі туси залишилася.
Цього разу туса прописалася на хаті, де я живу. Мені навіть йти нікуди не довелося.
Ось і та прокурена наскрізь кухня, обставлена вщент п’яними людьми. Ось і та, що задала мені питання, подруга сусіда. Вона привітно простягнула мені праву руку і подивилася з інтересом. У всякому разі мені хотілося так думати.
В її лівій руці забутий недопалок парламенту позбувся скупчився попелу і випустив залишки диму. Дим ковзнув вгору по її щоці і розчинився в волоссі. Не знаю скільки я так просидів.
Я мовчав як дебіл.
По-моєму, я навіть її не розглядав, просто вчепився поглядом кудись в лоб.
Все-таки мене осінило, що її питання потребує відповіді.
Знаєте, як буває – дупою відчуваєш всю відповідальність моменту, від того і стаєш сам не свій. Не те, щоб у мене проблеми з дівчатами, але буває, що до біса хочеться, щоб було все по-справжньому.
– А що? – нарешті видав я, хоча питання дзигою крутится у мене в голові.
– Ти сусід Олега, так?
– Ага, – я знизав її руку і витягнув нову сигарету, – запальничка є?
Це найбільш часто задається питання в місцях, де 9 осіб з 10 курять. Навіть дратує, що ніколи не знайдеш, чим підпалити тютюн. Вона стягнула зі столу чиюсь zippo і простягнула мені, – на, тримай. Коли не знаєш, що сказати – закурюєш. Це відомий хід.
Я кілька разів прокрутив сигарету пальцями, щоб розм’якшити тютюн і підкурив.
