Втеча. Частина 1

Мужчина бежит по пляжу Втеча

Я накинув рюкзак, відкрив двері і озирнувся.

Краватка недоторканим висів на куточку дзеркала, піджак на спинці крісла, штани, складені по стрелочкам, звісилися з табуретки, які не дотягуючись до статі якихось пари сантиметрів. Все як завжди, тільки встав я набагато раніше. Через 2 години рейс до Бангкока.

– Ставте багаж на стрічку, – буркнула дівчинка в кепці з потьмянілим значком Аерофлоту.
– У мене немає, – я примружив очі від задоволення і простягнув їй паспорт.
– Хм, – знизала вона плечима і взяла документ. Потім вбила щось в комп’ютері, віддала мені паспорт, посадковий талон і з захопленим виглядом наразилася у монітор.

До зльоту залишалося більше години. Я швидко ум’яв найдешевший сендвіч з Старбакса і став безцільно тинятися по терміналах. За величезними товстими вікнами виблискували злітно-посадочні смуги. Черговий боїнг загримотіло усіма 4-ма турбінами і з ревом кинувся по смузі. Через кілька секунд цей здоровань вже прибирав шасі на висоті метрів 50.

Хтось не любить аеропорти. А я люблю. Повірте, романтики в них рівно стільки ж, скільки і у морських портах, тільки без портових повій. І зголоднілих за ними моряків. Це віяло відстаней, від яких тебе відділяє лише стійка реєстрації.

А в кінці всі спогади складаються в жменьку кольорових листівок, схожих на ті, що скопом валяються на старому дерев’яному столі в дальньому кутку поштамту.

Так що якщо вони коли-небудь винайдуть телепорт, я пошлю їх до біса в пекло. Коли ми злітали, я помінявся місцями з аристократичного виду бабусею, щоб ще раз подивитись в ілюмінатор на Москву. Може і не побачимося більше …

Цього разу, як ніколи, я перейнявся цим містом. Бетонні мости і естакади своїми горбами наввипередки з висотками грізно нависали над розграбленим бюджетом. Вам, панове жителі, треба віддати належне – мурашник вийшов що треба.

Пролетіли майже добу.

Пролетіли на висоті 10 тисяч метрів, з одним лише перепочинком в одному арабському містечку. Близько 8 ранку літак протаранив повітряний простір Бангкока і приземлився в аеропорту Суверанабумі. Прогриміли чергові оплески, і пілот ламаною англійською щось прокрякал…

Не чекаючи команди, усі в поспіху повставали і заполонили проходи. Начебто вони знали, що в одному з крісел бомба, яка ось-ось вибухне і треба швидше тікати звідти. Одним з останніх я вийшов з літака. Бангкок зустрів розпеченим від спеки повітрям. Я зробив глибокий вдих і мало не задихнувся, легкі були явно не готові до такого розкладу температур.

Заспаний я вирулив на паспортний контроль і підповз до будки з митним працівником. Сумний таєць (про себе я назвав його містер Віза) ліниво окинув мене поглядом і жестом зажадав документи.

Я не особливо розбираюся в людях, але на складних щах містера Візи читалося “ну що, клерк, бухати приїхав, так?”.

Так йому остогидла ця робота – кожен день бруднити штампами паспорта відморозків, зіскочив з щоденних дім-робота-дім маршрутів.

Кожен день перед містером Візою штовхався планктон, в поспіху покидали краватки і невиглаженние однотонні сорочки. Мені стало його трохи шкода. Втім, чим я краще, приїхав в Азію під приводом спраги подорожей, чортів лицемір.

Загалом, я дочекався свій штамп, попрощався з містером Візою і був такий.

Я валяюсь в гамаку у 20 метрах від моря і пишу цю статтю. Хоча ні, назвати цю писанину статтею не можна … її прочитають від сили людини три. Та й ті з заготовленим лицемірством скажуть, що їм сподобалося.

Вітер щойно приніс залишки звичного для цих місць запаху. Схоже рибина здохла і тепер плаває догори черевом прямо біля берега, чіпляючи своїми зябрами слизьке каміння.

Навколо тиша. Б’юся об заклад, цієї тиші вистачило б, щоб забити не один труну. Нескінченність жадібно ковтає ідеально зшиті море і небо, без шва, без рубця …

І якби не зірки, які зрадницьки повискакували, як прищі на лобі у підлітка, кордон було б так просто не знайти. Кажуть, якщо довго дивитися в одну точку в небі, можна побачити Бога. Добре, що місцева дурь не найгірша, я не звик чекати …

Rate article
Займайтесь коханням, а не війною
Add a comment

four × one =